Під протяжний прощальний гудок наш лайнер «Южная Пальмира» компанії «УкрФеррі» вирушив у подорож, потихеньку набираючи швидкість. Під час першого побіжного огляду було виявлено декілька кафе та ресторанів, дитячу кімнату та сьому палубу із шезлонгами, де почали влаштовуватись любителі засмаги. Те, що я спочатку прийняв за кінотеатр – кімната з великим екраном та кількома рядами зручних крісел перед ним, – виявилося просто найдешевшими місцями для пасажирів
Якось непомітно минув день, а ввечері відбувся капітанський бенкет, на якому було все, як у кіно «про красиве життя»: і столи зі смачною їжею, і жива музика в музичному салоні, і дует бального танцю... Наступного дня, одразу після обіду з-за обрію виринув турецький берег. Перед входом у Босфор, коли з туману тільки-но з’явилися силуети мечетей і мінаретів
Стамбула, нас вітала зграйка дельфінів, що пірнали коло борту лайнера. Босфор кишить різноманітними човнами, катерами та баржами. На лайнері ми пройшли під обома мостами, що з’єднують Європу та Азію, і причалили майже в самому центрі історичної частини міста. Я зійшов на берег, щоб самостійно оглянути місто, відчути його власними підошвами. Хтось розповідав, що в Стамбулі можна заблукати за 10 хвилин. Я думав, що це не про мене, бо мав, як досвідчений турист, GPS, супутникові карти й досвід спортивного орієнтування на нічних болотах. Однак заблукав навіть не за 10, а за 5 хвилин після того, як покинув широку магістральну дорогу. Довелося витягати з кишені компаса...
Переді мною з’явилася Свята Софія, церква Божественної Мудрості, освячена в 537 році. Перші 937 років Софія була кафедральним собором Константинополя, головною церквою Візантійської імперії та всього світу. Після турецького завоювання її на 481 рік перетворили на мечеть, а в 1934 році – на музей. Далі за курсом – султанський палац Топ Капі. Коли турки заволоділи Константинополем, палац візантійських імператорів був у такому поганому стані, що турецькому султанові жити там було неможливо. Тоді Мехмед Завойовник для свого бурхливого особистого життя побудував новий палац на іншому пагорбі (він не зберігся), а для керування імперією – офіційну резиденцію Топкапі (у перекладі з турецької – Палац гарматних воріт). Років 50 заповіт не змішувати приватне життя та роботу виконували, але правнук Мехмеда Сулейман Прекрасний не зміг відмовити своїй улюбленій дружині Роксолані трохи пожити в Топкапі. Так поступово всі дружини, наложниці та євнухи помалу перебралися в офіційну резиденцію Сулеймана. З того часу в Топкапі співіснують помпезні зали з приватними кімнатами.
Невимовна розкіш гаремної частини палацу – вигадки. Насправді гарем – це лабіринт маленьких кімнаток, які чергуються з темними коридорами та несподівано витонченими вітальнями. Найбільше вразила мене так звана цистерна базиліка, або підземне водосховище. Ряди колон у червоному світлі, що зникають у темряві, тиха музика, краплі води зі стелі, тихі великоокі риби, що плавають під ногами. Це місце знайшли зовсім випадково: у 16-му сторіччі комусь спало на думку поцікавитися, звідки береться риба, яку мешканці будинків, розташованих на цьому місті, безтурботно ловлять просто через дірки в підлозі...
Усупереч застереженням путівника,
критий ринок, на який я подався, щоб відвідати турецьких ласощів, виявився доволі культурним і спокійним місцем. Здавалося, що продавці ігнорують туристів, попиваючи чай з маленьких чарочок. Але як тільки ти сам зупинишся біля крамниці, продавець оживає й ставить тобі два запитання: звідки ти та скільки разів уже був у Стамбулі. І склавши уявлення про покупця, він каже тобі ціну. Після перекусу варто, петляючи кривими, переповненими різноманітним товаром вуличками, спуститись униз від критого ринку. Саме тут скуповуються місцеві жителі. Потім можна пройтися провулками району Фатіх, де збереглись автентичні турецькі дерев’яні будинки. Поблукати серед шикарних готелів та ще шикарніших ресторанів у районі Таксім. Пробратися стежкою через густі зарості маків на руїнах міських стін. Скуштувати місцеві смакоти – смажену хамсу, мідії з рисом та лимонним соком. А потім повернутися на лайнер, почути рідну мову й подивитися по телевізору вітчизняну рекламу та проміняти східну екзотику на прості й звичні речі.
Максим Горпенюк
/ Журнал Мандри 
