У самому Тернополі можна знайти незліченну кількість куточків, вартих уваги. Узяти хоча б майдан Волі, з одного боку якого здіймається домініканський костел 17-го століття, а з другого – пам’ятник засновникові міста Данилу Галицькому. За старовинною легендою, під час одного із численних княжих полювань, кінь поніс Данила, той навіть із життям устиг попрощатися. А врятувало Данила Галицького звичайнісіньке тернове поле, по якому кінь чомусь не захотів бігти. Щасливий Данило тієї ж миті наказав закласти на цьому полі місто під назвою Тернополе. Уважають, що пам’ятник відображає саме цю мить, хоча й споруджено його порівняно недавно – у 90-х.
До того ж у Тернополі є фішка, якою не може похвалитися навіть Київ, – найсучасніший гідропарк з усіма примхами водного відпочинку, розташований у центрі міста, на березі величезного озера Козацький Спас, названого на честь Байди Вишневецького, що народився в селі Вишнівці, поблизу Тернополя. (До речі, саме там з’явилася перша в Україні масонська ложа).
Відновивши сили в затишному кафе «Соломія», розташованому в підвалі музичного училища (готують там смачно, а ціни порівняно з київськими просто супердемократичні), вирушаємо на південь. Наступна зупинка – Микулинці. Тут неодмінно треба подивитися щойно відреставрований костел – справжній витвір барокової архітектури та руїни старовинного польського замку. І ні в якому разі не забудьте скуштувати микулинецького пива – найдавнішого в Україні.
Як лемки з’їхалися, аж небо заплакало
Щороку десятки тисяч лемків збираються на побачення зі своїми братами й сестрами по нації та крові, розкиданими по світу, на фестивалі «Дзвони Лемківщини» в Монастириську Тернопільської області. Лемків, що приїздять на фестиваль, поливає дощ. Тому лемки впевнені, що це не дощ зовсім, то сльози, пролиті народом із часів його депортації.
Вона відбулася 1947-го й відома як операція «Вісла» – відтоді світом розкидано близько півмільйона лемків. І нині на Тернопілля щороку з’їжджається до 20 тисяч лемків, іноді й більше – з Канади, США, Польщі, Франції, Білорусі, Молдови, Сербії, Прибалтики. Найбільше, звісно, із самого Тернопілля – недарма райцентр Монастириська називають лемківською столицею. Є навіть анекдот про лемків: «Судилися лемко із жидом – прокуророві 5 років дали». Лемків називають українськими євреями. Вони самі кажуть: «Хто такий лемко? Той самий українець, лише зі знаком якості». Головна риса лемків – вони тримаються одне одного. І щороку між сотнями наметів, автомобілів і сценою з написом «Цне ми ся за тобом, мий лемкив краю!» (Сумую по тобі, мій лемківський краю!») вони, мокрі від дощу і сліз радості, танцюють, їдять, співають, п’ють, знайомляться, напиваються із щастя та із щасливими усмішками завалюються спати в ранковій мокрій траві.
Анастасія Рахманіна,
Дмитро Стаховський
Фото Дмитра Стаховського
/ Журнал Мандри 
